Андрій Вєков узяв інтерв’ю у тренера, який виховував його з 9 до 17 років. Журналіст нарешті дізнався, чому в 2008 році в Алушті він разом з іншими хлопцями пережили пекло після матчу з Комсомольском. 

Окрім цього Ковалевич цікаво розповів про дитячий футбол, роль тренера і власні успіхи. 

Він розпочав без запитання. 

– Дитячому тренеру доводиться бути спеціалістом широкого профілю. Професія будь-якого тренера контактного виду спорту – це бути лікарем, травматологом, психологом. Он Рудніцький зламав спину. Після цього вже працювати не хочеться. Виживати нормальному фахівцю зараз нереально чисто на тих заробітках, які пропонує держава офіційно. Як можна сидіти з чотирма тисячами гривень на карантині з двома вищими освітами? Хіба що поснідати. 

Ображає ситуація, яка відбуваєтсяь з футболом у сфері олімпійського спорту. Чому в системі нарахування очок в залік спортивних шкіл олімпйського резерву в Україні футболу поставили неможливі умови виживання, забуваючи, що це наймасовіший вид спорту за рівнем виховного, морального, духовного і патріотичного збагачення молодих людей, який не має собі подібних? Гроші, які виділяють на розвиток дитячого футболу не сумісні з можливостями рівня вихованя молодих людей. Це наймасовіший вид спорту, найцікавіший. До нього тянуться мільйони хлопчиків, яких можна «витягнути» з дна і дати шанс стати людиною. Футбол – дошка для відштовхування, щоб вирощувати нормальних юнаків, відволікати їх від різного непотребу. 

Відділення футболу в СДЮСШОРі взагалі можуть закрити. Я це давно знаю і вимушений постійно боротись. Воно тримається тільки на особистих зусиллях тренерів і на підтримці директора. 

– Є проблема з кількістю дітей, які до вас ідуть?

– Немає. До нас ідуть на наших заслугах, на, знову ж таки, авторитеті тренерів і на особистих знайомствах. Батьки знають і передають цю інформацію. При цьому у Дніпра-80, на мою думку, більший притік кадрів, але вони не завжди можуть ними правильно розпорядитись. 

– У вас особисто три вікові групи поспіль (1987, 1990, 1995 р.н.) – учасники плей-офф ДЮФЛУ, а точніше –чемпіони й призери. Чому після хлопців 95 року ніхто не вийшов із групи в чемпіонатах України?

– Ці перемоги, у яких ти також брав участь, були сприйняті заздрісниками як випадковість. А це не випадково, адже було наслідком моєї щоденної кропіткої роботи разом з футболістами.

Плей-офи футболістів нашої школи і надалі продовжувались. Приклад – команда 1997, 2000, 2004 і на сьогодні команда 2005 року іде лідером своєї групи чемпіонату України. Складніше стало від того, що суттєво знизилось і без того мізерне фінансування футболу в СДЮСШОРі, з’явились нові амбітні конкурентоспроможні школи. Та і головні наші суперники Дніпро-80 теж не стоять на місці. 

Надалі пішов поганий приток кадрів у нові групи. Потрібно розуміти, що футбол базується на командних діях плюс самодостатніх обдарованих футболістах, які взмозі ставати лідерами своїх колективів і витягувати їх. Щоб награв 95 рік, якби не Матвієнко? Він тягнув за рахунок забитих голів.

Після вас була група 2002 року. За 5 років до її випуску я прийшов до Сіренка і сказав, що успішної команди не відбудеться. Так склалися обставини, що перед початком чемпіонату України від нас пішло людей 7-8: ті в Італію полетіли, той кудись поїхав. І так не може продовжуватись завжди. Жоден тренер не зможе працювати все життя однаково з усіма командами.

– Ви сказали, що Матвієнко був локомотивом 95 року. Чому він не заграв? У нього ж було багато пропозицій. 

– Він не заграв, бо не захотів. Останнім моїм кроком було те, що я його взяв у Славутич. Пізніше мене там не стало, а він залишився. З того дня я не знаю, як влаштовувалось його життя і кар’єра. Єдине, що я зробив, – умовив його не йти в донецький Шахтар в інтересах школи олімпійського резерву, коли йому було років 15. Я тоді був упевнений, що він стане професіоналом. 

Під хорошу команду він грав би, як бог. Із такою грою на другому поверсі, з такою швидкістю і фізикою. Умів заробляти на собі фоли в районі штрафного майданчика. У мене в голові досі його гол луганській Зорі у півфіналі чемпіонату України в Нікополі. Це було невластиво для нього. Потім забив Аджубей і ми вийшли у фінал. 

– З ним їздив ще Вакуленко. 

– Так, але тоді у Донецька був пріоритет на Матвієнка. Вакуленко йшов другим темпом і виріс би дуже сильним профі. У нього в житті далі просто не так склалося, як могло б. 

– Розкажіть як відбувався перехід Драченка й Удовиченка в Шахтар? Це ваш найбільший успіх як тренера?

– Думаю, що так. Довга історія була. Уперше селекціонери Шахтаря їх побачили в Охтирці на матчі ДЮФЛУ. Сказали, що їм це цікаво. Після цього вони  їздили до Черкас і на виїзди – разів 8-10. У підсумку керівництвом донечан було ухвалено рішення брати Макса і Діму. Вони приїхали цілою бригадою – чоловік п’ять на наш матч на сахарці. Після цього до Донецька поїхали хлопці з батьками жити, а також поїхав я. В центральному офісі підписали документи. Я ризикував тільки одним: віддав їх в січні 2007 року, тому довелося догравати чемпіонат України без них, а ми йшли в лідерах. Як виявилось, ми і без них стали чемпіонами України. 

– Який фінансовий бік цього питання?

– Є регламентні документи, згідно з якими вираховується сума компенсації за кількість років проведених у спортшколі. Суму ту я не пам’ятаю. Школа і тренер отримували 50/50. Також частку грошей з моєї подачі отримав Сергій Шевченко за Драченка і Євген Усенко отримав. Я думаю, що людей взагалі тоді цікавили не стільки фінанси, скільки заздрість у мій бік. Бо це реально був успіх. 

– Після цього ви придбали машину?

– Так. 

– Чи не має бути у дитячого тренера пріоритетною метою – працевлаштування талановитих вихованців, а не успіх у конкретному турнірі?

– Працевлаштування не входить до обов’язків дитячого тренера. 

– 100%, але це репутаційний момент. 

– Це багатогранна проблемка. Дуже важливо розуміти коли, кого і на якому рівні віддавати. Якщо мої можливості по подальшому зростанню завершуються, то футболіста треба віддати. Але хто це рішення прийме? Тренер? Добре, якщо він кваліфікований і адекватний. Це має вирішувати консиліум: директор школи, тренери. Так було з Драченком і Удовиченком. Тому так, пріоритет має бути на те, щоб талановитого футболіста віддати в хороший клуб, який зробить із нього зірку. Але таких дуже мало. Фрукт хочеться зірвати тоді, коли він уже стиглий і може ще три дні полежати на столі. Раніше – можна помилитись. Пізніше – теж. 

– Остання ваша команда в призах України – 95 року (двічі срібло). Є футболісти, яких ви недорозкрили?

– Матвієнка треба було віддати в Шахтар. Все. Усі інші нерозкриті самі собою або через втручання некомпетентних осіб. Жека Панченко отримав повний карт-бланш, але все зіпсувала ситуація з Кримом. І я їх розкрив. Я всіх розкрив. Просто попереду опинилась стіна…

– Що скажете по Довбику й Бойку?

– Бойко у мене ж виріс, а Артема я врятував для СДЮСШОРа після розпаду команди 96 року, у якій він ріс. Дуже талановитий був. Він саме з тих футболістів на рівні з Драченком, які перебувають на височенному рівні. Реалізував себе і я радий, що маю до нього відношення. 

– У зв’язку з реорганізацією ДЮФЛУ на три ліги, Дніпро-80 хоче зайти у вищу лігу. Які плани у вас?

– У нас є команди, але немає фінансової підтримки на виступ чотирма віковими групами. Правильно буде, якщо вони гратимуть у вищій лізі, а ми в першій. А ще правильніше буде об’єднати зусилля шкіл, тренерів і дітей. 

– Як фінансово працює СДЮСШОР?

– Мені сумно, що це вже не та школа, яка в кращі часи повністю підтримувалась державою. Тому що субсидування нам постійно зменшують. Батьки беруть на себе половину витрат: частково екіпірування, навчально-тренувальні збори, оренду полів та спортзалів тощо. Але так зараз в принципі всюди.

Навіть у Динамо фінансування іде від батьків. Талановиті діти відсіюються і працюють, а інші – перебувають там за кишенькові гроші батьків. Тренери на свій страх і ризик просто обманюють людей «шансами і перспективами» у футболі, щоб мати додаткові гроші. 

Не треба бути великим фахівцем, щоб розгледіти талант. Деякі хизуються, що вони помітили хлопця. Що ви там помітили? Талановитих дітей бачать навіть голуби. 

СДЮСШОР зараз одна з найкращих шкіл в області нарівні з Дніпром-80. Саша Бойко Бойко сказав, що ми на рівних і я підтримую його слова – це правда. Але у них стартові позиції кращі за рахунок матеріально-технічної бази. Головне, що діти займаються, люблять цей вид спроту і отримують футбольно-позитивні емоції. 

– У 2012 році ви неодноразово повторювали, що більше не будете набирати дітей. Чому ви так казали?

– У мене тоді вже був набір наступної групи. Чому так казав? Я хотів перекваліфікуватись у вихователя тренерів, а не дітей. На жаль, мої послуги виявились незапотребуваними на офіційному рівні, а на неофіційному я дісно створив нову школу з новими тренерами. Як виявилось, якби я припинив працювати з дітьми, мені не було б за що жити. Я чомусь думав, що все буде інакше. Що всі мої заслуги є достатнім аргументом, щоб дати мені можливість виростити собі подібних. 

– Як ви збирались реалізувати це офіційно?

– Хотів автономне відділення футболу в СДЮСШОРі з самостійним розпорядженням коштів, які виділяють на футбол, з особистими вимогами до тренерів та футболістів. На сьогодні я маю багато повноважень, але немає найголовнішого – можливості спрямовувати кошти безпосередньо на відділення футболу. Розподіляти їх на збори, на команди, на талановитих дітей. Тому я продовжив суто тренерську діяльність. При цьому ми зберігаємо конкурентоспроможність без єдиного поля! Я підкреслюю – без єдиного власного футбольного поля навіть для тренувань. Значить ми чогось вартуємо.

– У яких ви стосунках з Дніпром-80?

– Я хочу, щоб це інтерв’ю дозволило нам потоваришувати. Треба, щоб їхня матеріально-технічна база стала хоча б частково доступна нам, тому що діти ж одні в місті. Вони працювали в нашому Манежі, в тренажених залах. Наскільки я знаю, Сіренко ніколи не відмовляє і дуже толерантно ставиться до всіх. Я теж за те, щоб дружити. Пропонував створити спільні чотири команди вищої ліги та чотири першої ліги. І нехай у вищій лізі грають збірні команди міста під спільним прапором. А то у нас всі тягнуть на себе: це наші діти, ні це наші. Та почекайте. Діти – черкаські. 

– Але ж дійсно важливо під чиїм прапором грати, бо це тяне за собою низку юридичних питань. 

– Безумовно. Але якщо дитина, написала заяву до школи Дніпра-80, то це її футболіст. А в збірній України грають футболісти Шахтаря, Динамо, Манчестер Сіті тощо. Клуби не просять компенсацію. От і я кажу про таку збірну, де діти будуть власністю своїх шкіл. Ми всі помиляємось в одному. Займатись треба не розподілом того, чого немає, а тим, щоб вирощувати своє, щоб потім було, що ділити. Ви посадіть урожай, а потім будете збирати. 

– Якби вам запропонували приєднатись до структури Дніпро-80 / МСК Дніпро?

– Зі СДЮСШОРа я не піду однозначно. Я причетний до імені цієї школи, в мене там вірять. Якщо зі школи піде Ковалевич, то їй… буде нелегко. Я не можу звідти підти. З повагою поставлюсь до такої пропозиціїї, вивчу і візьму участь в об’єднанні структур на паритетних правилах. У мене немає мрії бути директором, управлінцем. Я хочу бути тренером. Мій директор і мої тренери мають знати, що я з ними, і останнім піду з корабля. Бо цей корабель – і я теж. 

– Давайте наостанок пару історій, чому бути дитячим тренером – це весело. 

– Поїхали ми з командою Жені Борисюка на збори. У нього гра, а потім у мене. Я після їхнього матчу підходжу до одного з хлопців і кажу: «Ти за мене вийдеш [грати]?» А він каже – ні, у мене є дівчина. Йому було років 16. 

Їхали до Вінниці, прокинулись о 4 ранку. Хлопець спав на нижній полиці, встав, пішов у туалет, вертається і починає лізти на другу полицю, а там жінка спала. Він на неї заліз, душить за горло і кричить «Де мій рушник?! Я не можу постіль здати». 

– Краще розкажіть, як ви нас у 2008 році в Алушті на доріжки загнали після поразки Комсомольську. Не шкода було? У мене печінка два дні боліла. 

– Андрію, це не те слово. Я дуже ризикував. Але розумів, якщо я вас не зламаю, команду не зроблю. Відчував, що ви не розумієте всі свої можливості. Ви себе жаліли, недотискали. Незаслужено любили. З вами я вперше зробив такий переломний момент. Коли потрібно відчути, що ти маєш не робити, що ти можеш, а перевершити свої можливості. Але це і є формула справжнього спорту. Усе добре, що добре завершується. Я вимушений був це зробити і потім ми побачили результат. 

Усі найцікавіші новини з сайту Табло можна отримувати в нашому телеграм-каналі