Наразі у спорті триває змагальна пауза. І це гарна нагода пригадати, як все починалося для українського кікбоксингу, простежити зміни, які торкнулися цього виду спорту за останні десятиліття.

Про це інформують у Національній федерації кікбоксингу України WAKO.

Герой цього інтерв’ю черкащанин Юрій Іванович Зубов, який майже все своє спортивне життя присвятив кікбоксингу в Україні. За його плечима практично тридцятирічний досвід суддівства. Він визнаний у спортивній галузі країни як Заслужений працівник фізичної культури і спорту України, Заслужений тренер України. У Національній федеації кікбоксінгу Україниї обіймає дві посади: віцепрезидента та голови суддівської колегії НФКУ. Але, в першу чергу, вважає себе тренером.

Походить з Сумщини. Закінчив Черкаський педагогічний університет. На Черкащині залишився працювати і зростати як тренер і спортивний функціонер. У 1990-х роках приєднався до розвитку кікбоксингу в Україні:

– Юрій Іванович, ви у кікбоксингу практично від початку його розвитку на наших теренах. Наскільки змінився кікбоксинг? Яку головну різницю між кікбоксингом минулим й теперішнім ви б виокремили?

–  Як ми всі знаємо, кікбоксинг – це досить новий вид спорту, який почав активно розвиватися у світі у 1980-х, це мікст карате і боксу. В України його починають популяризувати, починаючи з 1986-го року. В Україні одним з перших кікбоксинг появився у Києві і Черкасах. Першими чемпіонами Європи та міжнародних стартів були черкаські, наприклад, Катренко, та київські кікбоксери (Нечаєв, Дорошенко, Кличко, Аксютін). Тобто багато провідних, знаменитих боксерів. Взагалі, у кікбоксинг перейшли багато боксерів і каратистів. Кікбоксинг став дуже популярним, тому що технічна база дуже велика, де враховується робота ніг, рук. Ширша можливість для спортсмена реалізувати себе.

На сьогодні у кікбоксингу WAKO існує сім напрямків. А тоді було, можна сказати, два основних напрямки: робота в ринзі і робота на татамі. У ринзі був жорсткіший стиль роботи, а на татамі – легкий контакт.

На початку розвитку кікбоксингу у світі Україна посідала провідні місця. Це пов’язано з високим рівнем школи боксу в нашій державі. І от у рингу ми мали дуже велику перевагу. В татамі-дисциплінах було більше техніки карате, таеквондо – де легкий контакт. Тут ми теж мали досягнення, але не такі значущі, як у ринзі.

Скажу прямо, як є, у ринзі ми перемагали за рахунок хорошої роботи техніки рук, радянської школи боксу. А ось починаючи з 2005-2007 років, кікбоксинг почав вдосконалюватися, і вже роботи тільки рук недостатньо стало, щоб отримати перемогу. Тому що змінилися правила, технічні нормативи: повинна бути певна кількість ударів ногами за один раунд, за три раунди, нарахування штрафних балів за невиконання техніки роботи ніг. Тому ми вимушені були почати вдосконалювати роботу ніг. Це так, коротко, скажімо (посміхається).

На сьогодні ми не можемо сказати, що кікбоксер з гарною тільки роботою рук чи ніг може отримати перемогу. Ні! Перемогти може тільки той, у кого є хороший баланс роботи ніг та рук.

Плюс відбувається вдосконалення правил, постійна зміна правил. Висока популярність і видовищність кікбоксингу пов’язана з тим, що це технічний вид спорту. Прибираються всі неточності, на перше місце виходить технічна база: технічне нанесення ударів, чіткість виконання ударів, точне оцінювання. Можна сказати, що удосконалили правила на стільки, що це дозволило нам увійти до Олімпійської хартії. Тому і Міжнародний олімпійський комітет зацікавлений у кікбоксингу. Адже у нас об’єктивне суддівство, дуже велика технічна база, видовищний вид.

Виходить, що на сьогоднішній день тенденція розвитку кікбоксингу така: техніка, тактика, сила, швидкість.

До речі, такої тенденції тримається і Ольга Анатоліївна Павленко, президент Федерації кікбоксингу України WAKO. За її керівництва український кікбоксинг вийшов на новий виток розвитку, саме через дотримання міжнародного погляду на розвиток кікбоксингу у світі. Вона гідно прийняла естафету на чолі НФКУ, після того, як пішов з життя Павло Опанасович Орел. За її керівництва рівень українського кікбоксингу став набагато вищим.

Але повернемося до суддівства. Знаєте, що мені ще подобається: все просте – воно доскональне. Суддя дуже важко працює, тому що за долю секунди йому потрібно врахувати п’ять аспектів: контакт, сила удару, розрахунок дистанції, зона нанесення удару, чи зберігає спортсмен рівновагу при нанесенні удару. Він має точно знати, яким чином це оцінювати. Наприклад, у боксі не дуже поспішають над цим працювати. А ось у кікбоксингу вдається.

– Якщо у кікбоксингу працюють над коректним і прозорим трактуванням правил, то наскільки важко засудити спортсмена?

Я не можу пригадати жодного чемпіонату світу, де взяли б спортсмена і засудили. Я навіть по своїх спортсменах бачу – у мене два чемпіони світу, обидва супертяжі, які вже стільки років одні з найкращих. Якщо реально спортсмен твій краще, це видно. Нема такого, аби нагло, як кажуть, засудили. Помилки завжди потрібно шукати в собі, а не в комусь. Легше сказати, що тебе засудили, аніж визнати, що ти недостатньо працював.

Наприклад, коли я сиджу боковим суддею, я дивлюся на реакцію секундантів в червоному та синьому кутах рингу: один стоїть дуже впевнено, інший – засмучений або по сторонах чи суддях дивиться. Це говорить, що секундант сам невпевнений у своєму спортсменові. І він шукає надію, можливо, судді віддадуть перемогу його спортсменові.

Бувають технічні помилки у суддівстві. Людський фактор інколи спрацьовує не так, як ми б хотіли. Буває, з трьох суддів один віддав не туди. Але не можуть всі троє суддів віддати не в ту сторону. У кікбоксингу це зробити вкрай важко. Технічно, навіть. Наприклад, на Чемпіонатах світу чи Європи суддів назначають вже тоді, коли спортсмен, скажімо так, вийшов у ринг. Віддати перевагу комусь, віддати очки іншому спортсмену у той час, коли на моніторі відображається перебіг бою для усіх присутніх у залі, видно який суддя як оцінює? Ну, це собі підписати смертний вирок як судді. Починаються розбіжності. Один-два таких поєдинки… і на цьому кінець.

Ми маємо продуману електронну систему. Наприклад, мені як головному судді легко зробити аналіз, наскільки суддя об’єктивно оцінював цей поєдинок – і одночасно із цим всі бачать цей монітор. Не бачить тільки суддя, який дає очки. Потім, у цю систему не може втрутитися головний суддя, він не може під час поєдинку додати комусь якісь очки чи убрати. Дуже прозоро. Що мені подобається.

– То яким, на вашу думку, має бути хороший суддя?

– Думаю, це має бути дисциплінована, порядна і трудолюбива людина. У кікбоксингу виходить так: коли суддя, тренер чи спортсмен навчаються – вони навчаться. Будуть нормально судити, навчати, вдосконалювати себе, і вийдуть на результат. А якщо все поверхневе, просто забаганка чи у пошуках вигоди – то воно тимчасове, непостійне.

Хотів би тут сказати про майстерність українських суддів, про їхню високу кваліфікацію, визнану у світі. Адже наразі у нашій федерації працюють понад десять суддів міжнародної категорії: троє мають категорію А, шестеро – B і четверо – С. Це дуже значущі показники.

Згадав ще один цікавий факт. Можливо, не всім відомо, але одним із перших суддів міжнародної категорії у Федерації кікбоксингу України стала Ольга Анатоліївна Павленко, наразі наш президент. У неї категорія А. Так я ось до чого веду, на сьогодні у Всесвітній асоціації кікбоксерських організацій понад 20 років категорію А серед жінок-суддів мають лише дві представниці прекрасної статті – наша Ольга Павленко та суддя зі Словенії.

Тож ми вже маємо досвідчених хороших суддів, які є прикладом для молоді.

– Зазвичай, на великому міжнародному старті, як-то Чемпіонат світу чи першість континенту, судді працюють зранку до вечора протягом приблизно п’яти днів. Наскільки це складно?

Так, на Чемпіонаті світу п’ять змагальних днів. Плюс важко, коли твої спортсмени виступають. Ти їх не судиш, але намагаєшся стежити за їхніми виступами. Але сконцентруватися потрібно на одному поєдинку, на який тебе призначено суддею. Просто об’єктивно судити і все.

– А як працювати на втомі?

(посміхається) У кожного свій рецепт. Зауважу, торік відмінили обмеження у суддівстві за фізичним віком. Раніше було правило, що до 65 років можна працювати суддею міжнародної категорії. З однієї сторони, можливо, це було правильно. З іншої, якщо подивитися, чому б ні. Якщо людина у гарній фізичній формі, об’єктивно реагує, судить без помилок, чому б не давати їй можливість судити далі. Таким чином ми отримуємо досвідчених суддів, які працюють по тридцять років, судять об’єктивно, фізично все витримують, працюють без збоїв. Вважаю, воно або дано, або ні (посміхається).

– Ви працюєте тренером, перебуваєте на національних та міжнародних стартах як суддя. Як ви підтримуєте фізичну форму, зокрема на карантині?

Побут є у всіх, від нього нікуди не подітися. Зранку, наприклад, прогулянка з собакою. А у спортзалі наразі триває ремонт. Постійно потрібно стежити за всім. Також на час карантину була фізична індивідуальна підготовка у спортсменів на природі, в лісі. Так, немає роботи в парі. Тому скучили за всім. Вже чотири міжнародних турніри відмінили. От як вийти на пік форми до цьогорічного Чемпіонату Європи?! Зараз, виходить, найважче. Морально дуже важко. Чемпіонат Європи ніхто не відміняв, але не готуємося настільки ефективно, як це повинно бути. Втома саме від того, що не виконуєш спеціальної роботи.

Плюс у тому, що у нас цікава робота. Я б навіть сказав, інтелектуальна. Постійне планування відбувається. Вдосконалювати потрібно не лише спортсмена, але й себе. Окрім того, мій відпочинок – це моя робота. Спортзал, суддівство – це моє хобі. Плюс рибалка, полювання. Це все мій відпочинок. Якийсь час-півгодини на Дніпрі, і втоми як не було.

– Юрій Іванович, свій шлях у Федерації кікбоксингу України ви розпочинали, коли на чолі нашої організації був родоначальник кікбоксингу в Україні Павло Опанасович Орел. Останні кілька років турнір його пам’яті проходив саме у Черкасах. Чим вам найбільше запам’ятався Павло Опанасович Орел?

Почнемо з турніру. Я вже пригадував, що Черкащина – одна з перших областей, де почали популяризувати кікбоксинг в Україні, на чолі якого тоді був Павло Опанасович Орел. Черкаси були його улюбленим містом. Додайте сюди міцну дружбу з тодішнім президентом черкаського осередку Василем Дмитровичем Патрусом. Ми проводили чимало турнірів, чемпіонатів України. Ми були дуже близько пов’язані.

Павло Опанасович був нашим незмінним керівником, лідером. Це простий, справжній чоловік. І це найбільше, що мені в ньому подобалося. Його прямота, дисциплінованість, авторитетність. Також він був одним з керівників на світовому рівні. Вони починали співпрацювати разом з легендою кікбоксингу WAKO Енніо Фальцоні. Разом і вивели кікбоксинг на всесвітній рівень. Павло Опанасович Орел – це людина, яка зробила кікбоксинг в Україні.

Усі найцікавіші новини з сайту Табло можна отримувати в нашому телеграм-каналі