5 вересня збірна України завершила виступ на XVI літніх Паралімпійських іграх у Токіо. Свій значимий внесок у скарбничку перемог зробив і наш земляк, дворазовий чемпіон світу з фехтування на шаблях, а тепер і паралімпійський віцечемпіон 22-річний Артем Манько. В його паралімпійській «скриньці» тепер – срібна медаль і мотивація на більше: здобути золото.

Інформує газета Вечірні Черкаси.

Пішов на фехтування, бо туди ходила подруга-однокласниця

Займатися саме фехтуванням було самостійним рішенням шестирічного Артема Манька.

– Те, що я обрав фехтування, було, скажімо так, випадковістю. Спортшкола з фехтування знаходилась дуже близько від мого будинку. І для мене це був найцікавіший спорт. Крім того, на фехтування ходила моя подруга-однокласниця, яка й привела мене в цей спорт першою, – розповідає Артем Манько.

Вибір Артема схвалили і батьки. Дівчина, до речі, згодом покинула цей спорт, однак Артем продовжував тренуватись. Хлопець пригадує, що тоді для нього, першокласника, заняття давалися важко.

У 2010 році Артем упав із п’ятого поверху будівлі та отримав переломи рук і ніг, однак спорт не залишив – почав займатись на візку.

Президент Черкаської обласної федерації фехтування, заслужений тренер України Людмила Миколаївна згадує про Артема як про «складну, проблемну, але дуже талановиту дитину». Артем завжди творчо підходить до бою.

– Творити справжній бій – це талант, для цього треба бути трішки артистом, і мати впевненість. Бій для Артема – як твір для музиканта. Єдине – його емоції йому інколи заважали. Його паралізував страх, коли перед ним стояв ідол, наприклад паралімпійський чемпіон, – характеризує Артема його тренер.

Відчувши драйв, згодом у нього почало виходить.

– У спорті, великому спорті бувають моменти, коли хочеться все кинуть і доводиться переборювати самого себе. Я ж розумів, що фехтування – це справа всього мого життя, тому, як би мені не хотілось щось робити, я вставав і тренувався. Бо якщо я кину спорт, то куди я далі піду? – щиро зізнається Артем.

«Зараз не той момент, аби когось жаліти»

У Токіо Артему довелося переборювати не тільки себе, але й дружбу з колегою і наставником Андрієм Демчуком, із яким дружить із 2012 року.

– Мені було страшно перемагати друга, адже я ніколи не вигравав у нього. Однак слова тренера: Ззараз не той момент, аби когось жаліти, це змагання і тут не може бути друзів, тут тільки суперники», однак підсвідомо я розумів, що я щось роблю не так, це ж мій друг… Артем довірився тілу, своїм емоціям і ось – він переможець.

Заспокоївся Артем тільки тоді, коли, підійшовши після бою до Андрія і запитавши: “Ми ж із тобою все ще друзі?”, почув у відповідь: “Звичайно, це ж спорт!”

– Це була більше перемога не над Демчуком, а над собою. Я завжди дітям кажу: на доріжці у вас три суперника: один, самий простий, сидить перед вами на візку, і його не треба боятися, є суперник – суддя і найстрашніший суперник – ви самі. На цих змаганнях, уперше на паралімпіаді, Артем переміг саме себе, – вважає Людмила Шкалікова.

Артем володіє двома видами зброї: шаблею й шпагою. Шаблею він займався з дитинства в спортшколі, а шпагою довелося оволодіти, оскільки в паралімпійському спорті немає змоги фехтувати одним видом зброї.

До і під час тренування, для відпрацювання точності уколів, Артем робить 1000 уколів рапірою. Коли хлопець довго не займається, а в нього після паралімпіади буде відпустка терміном у місяць, він відчуває потребу в тренуваннях уже на другий-третій день відпочинку.

Хлопець негативно ставиться до того, що деякі спортсмени переходять у команду іншої країни, виступають під чужим прапором. Пояснює:

– Якщо ти виступаєш від імені України, ти красавчик. Але якщо ти виступав на арені від імені України, а потім переходиш і виступаєш за іншу країну, це зрада. Я не проти спортсменів, які завершують свою кар’єру як спортсмени і переходять тренувати спортсменів з інших країн. Ти не виступаєш від імені своєї країни, тому роби що хочеш…

Питаю, чи були в його спортивному житті курйози.

– Причиною курйозів у більшості є перевтома або те, що спортсмен перенервувався. У мене було таке, що я під час тренування

фехтував-фехтував, а коли ввійшов в атаку, рука відчепилась, я впав і заснув. Буває, що програєш бій 15:0 і тільки в кінці бою розумієш, що шнур не був під’єднаний, а тому не було жодної фіксації уколів…, – зізнається Артем.

Костюм фехтувальника – з кевларової нитки

Фехтування – не такий травматичний вид спорту, як інші, однак і в ньому трапляються травми. У більшості – з необережності самого спортсмена. Руки тулуб і голова – зони ураження під час бою на шаблі.

– У минулому була не така гарна екіпіровка як нині. У наших костюмах є кевларова нитка, з якої роблять бронежилети й шоломи для бійців. Шоломи для спорту зроблені з заліза за такою технологією, що можуть витримати постріл кулі. Я впевнений у своїй безпеці. У мого знайомого був такий випадок, коли через його необережність він був травмований, йому проткнули ніс під час змагань, – говорить Артем.

Екіпірування спортсмена-фехтувальника, це: фехтувальний костюм із кевларової нитки, кросівки, фехтувальні гетри, куртка і фартух для захисту ніг з електроматеріалу, який проводить струм, шабельна рукавичка з тканини, яка проводить струм, рапірна курточка, набочник, тобто невелика підкладка під куртку, дві фехтувальні маски, тобто два залізні шоломи, чотири шпаги (клинки мають властивість ламатись). Загальна вартість спорядження становить 70000 грн.

Спортсмен фактично вдягає на себе 5-6 кг спорядження (маска- 2 кг, куртка – півтора кілограми, набочник – 500 г, електрокуртка – 500 г).

– Коли знімаємо спорядження після бою, таке відчуття, немов скинув камінь із плеч..,  – усміхається Артем.

«Зайнявся б автогонками»

Усі тренери в один голос говорили про те, що таким професійним, дорослим фехтувальником, як у Токіо, вони Артема ще не бачили.

-Перед паралімпіадою ми раділи вже тому, що Артем отримав індивідуальну ліцензію. Йому й тренери говорили: “Ти їдеш не за медалями, ти їдеш у Токіо спробувати свої сили й відчути дух паралімпіади”. Артем наскільки грамотно вибудував свій бій, що в нього не було навіть тактичних помилок, – радіє за учня Людмила Шкалікова.

У рідні Черкаси з Токіо паралімпійський віцечемпіон Артем Манько повернувся акурат у день народження своєї мами, зробивши їй таким чином подарунок.

У Токіо не було проблеми з їжею, адже була представлена кухня різних країн світу, аби спортсмени харчувалися звичними для себе стравами. А от української кухні, на жаль, не було.

-Нічого, я якраз за нею скучив. Відновлю смакові рецептори після азіатських витребеньок. Мої улюблені страви: голубці, лазанья, солянка.

Наш земляк не вірить у забобони, тому і ритуалів в нього ніяких немає. Ділиться спортсмен і планами на майбутнє:

– Моя мета – золото паралімпіади на шпазі, на шпазі в команді, командної шаблі, яку мають ввести у програму наступної, 2024 року, паралімпіади в Парижі. Будемо вірити, що ніщо не завадить провести її вчасно. Частково навіть добре, що я повернувся з Токіо зі сріблом. Можливо, після золота я б став надто впевненим у собі і розслабився. От, у 22 роки паралімпійський чемпіон… Тому нині моя мета – ще більше тренувань, ще більше хороших результатів. Усім тим, хто хоче прийти в фехтувальний спорт, або прочитає оголошення про набір у групу фехтування, скажу одне: «Потрібно чітко скласти план і впевнено слідувати до мети. Завжди вірте в себе і слухайте тільки себе. І мені говорили, що в мене нічого не вийде, що я займаюся незрозуміло якою справою… Міністерство спорту дає нам роботу і шанс проявити себе. Є стипендія, є зарплата, а це хороший стимул для розвитку спортсмена. У багатьох країнах такого немає.

Призові Міністерства спорту ніхто не відміняв, тож Артем отримає свої 80 тисяч доларів за срібло, мінус 20 відсотків податків.

– У планах – придбання свого житла, бо я до сьогодні живу з батьками в однокімнатній квартирі. Хочеться самостійного життя. Вже треба і за майбутнє думать, за сім’ю… – поділився планами Артем Манько.

Усі найцікавіші новини з сайту Табло можна отримувати в нашому телеграм-каналі