Президент Федерації важкої атлетики Черкаської області Євген Олійник розповів про цей вид спорту і власні успіхи.

Він Майстер спорту СРСР. Йому належить рекорд Черкащини, який уже навряд хтось перевершить.

– Розкажіть про свій спортивний шлях.

– У 13 років я хотів записатись на футбол. Тоді це було модно. Я прийшов на Центральний стадіон шукати, де можна стати футболістом. Мене просто заштовхнули в зал важкої атлетики з запитанням «Хочеш бути сильним? Заходь». Для мене це все було таке незвичне: гуркіт, падіння штанг – ніби в кузню потрапив. Тоді всі здалися такими здоровими дядьками. А я був з другом Євгеном Триногою. Так-от, він не захотів приходити наступного дня на тренування. Сам я теж не пішов.

Але мене тягнуло. Пам’ятаю, що потрапив я туди наприкінці тижня, а з понеділка все ж таки пішов на тренування.

Це дуже відрізнялось від того, як зараз діти працюють: захотів – прийшов, захотів – не прийшов. А я собі такого не дозволяв. У мене не було поняття пропустити тренування. Виконував усі вказівки тренера беззаперечно.

Десь через півтора року я виграв чемпіонат області серед юнаків.

– Коли ви отримали Майстра спорту СРСР?

– У 9 класі уже став кандидатом, а потім травмувався. Коліно не дало можливості потрапити на деякі змагання, на юнацькі ігри (аналог сьогоденньої Універсіади). Пропустив майже рік. А до цього виграв чемпіонат України серед юнаків.

Пізніше своєму другові зпропонував вступити в Київський інститут фізичної культури. Ми поїхали до столиці. Мене зарахували, а його ні. Вилікував травму, почав виступати й неодноразово виконував майстра спорту. Хоча тоді нормативи були вищі ніж зараз.

Якщо ти піднімаєш вагу на майстра спорту, то це ще не значить, що тим ни став, бо звання треба присвоїти, а це робила Москва протягом 45 днів. Я виконав в Алушті вперше. Надсилаємо документи до Москви, а вони їх вертають і не зараховують, бо я сфотографувався у футболці, а не в сорочці з краваткою і піджаком. Потім уже на чемпіонаті України таки успішно виконав усі вимоги.

Євген Олійник отримує нагороду чемпіонату України в 2014 році

– Який ваш особистий рекорд?

– Ривок – 145 кг, Штовхнув – 182.5 кг. Це вище майстра спорту на 12.5 кг. Зараз мої рекорди Черкаської області у ваговій категорії 82.5 кг піднімають у категорії 110 кг. Свої я поставив у 1984 році. Виходить, їх уже ніхто не поб’є, бо змінилась класифікація. 82.5 кг немає, тому до кінця життя я рекордсмен області з важкої атлетики.

Результат завжди спочатку зростає, а потім уже по крупицях тягнешся до наступних цифр. Головне травми не отримувати – вони відкидають назад.

– У чому фішка важкої атлетики?

– Який не взяти вид спорту – в базі кожного є важка атлетика. Це олімпійський вид, в якому дуже важко здобути високий розряд. Через це навіть багато людей ідуть у паверліфтинг. Бо там простіше. Але професійний паверліфтер ніколи не стане професійним важкоатлетом. Потрібна специфічна гнучкість. Буває приходить людина фізично сильна, але їй неможливо поставити техніку, бо немає гнучкості.

– Чому в цей вид спорту приходять дівчата і як з ними працювати?

– З дівчатами це, звісно, специфічна робота. Раніше важка атлетика була суто чоловічим видом спорту. Так-от, коли дозволили й жінкам займатись, була у мене така дівчина Вікторія Шаповал. Я тренував тоді бодібілдерів. Писав дівчатам плани на схуднення, красу грудних м’язів, а їй хотілося піднімати якомога більшу вагу. Не можу навіть сказати, що я доклав якісь надзусилля для досягнення її високих результатів, хоча після неї я готував дівчат майстрів спорту, то там була робота і вдень і вночі.

Вікторія Шаповал підіймає вагу

– У вас же ще займаються дівчата зовсім юні зараз. 

– Так, у мене є Сафонова Яна з першим розрядом. Працює в мене вже майже чотири роки. Прийшла, позаймалась і пішла. Не було її десь півроку. У них так: вони приходять для забави з подругами й друзями. Потім ті перестають ходити і вони не ходять. А коли є тяжіння, то все ж таки повертаються. Яна три роки поспіль не пропускає тренувань, хіба що форс-мажор.

– У чому різниця в роботі з дівчатами й хлопцями?

– До дівчат потрібний хитрий підхід. Якщо їм щось не подобається, вони не будуть це робити. Треба так підійти обхідними шляхами, щоб вона подумала, що їй реально важливо зробити ту чи ту вправу. Якщо в лоб написати план тренування, то будуть вертіти носом. А хлопцям дав план тренування – вони беззаперечно все виконують.

– Чому ваша донька стала спортсменкою?

– Через ревнощі. Вона вважала, що я своїх вихованців люблю більше ніж її. Вона вже зараз каже: «Папа, я дивлюсь, ти приходиш до школи і всі до тебе біжать». А Оля навчалась у Слободі, де мене всі знали. Вони мене обліплять, а їй неприємно. Вона почала займатись спортом, бо, мабуть, хотіла більше прояву батьківської любові.

– Як взагалі діти приходять у цей вид спорту?

– Цікаво, що в мої роки було більше бажаючих. Важка атлетика – це специфічний вид спорту. Мій куратор в університеті казав: «Не шукайте дітей у центрі Києва. Шукайте в робітничих районах: Дарниця, Теремки, околиці столиці». Якщо у людини все є і немає чого прагнути, то можна підти в «елітні» види спорту. А тут грає роль бажання розвинутися, досягати цілей, прокачати силу.

– Які курйози стаються у важкій атлетиці?

– Був хлопець з Чернігова. На тренуваннях підіймав гігантські ваги. Тільки приїжджає на змагання – нервується, очі бігають, шлунковий розлад. Ну підходить він до штанги – підіймає, ніби ваги взагалі немає. Йому додають два кілограми, він подходить, тільки від підлоги відірвав і все. Сидим у готелі питаємо, що сталось, а він відповідає: «Та! Я виходжу, мене розтирають, тренер щось говорить, нашатир нюхаю. А у мене нерви міцні – уже знаю, що не підійму штангу».

Усі найцікавіші новини з сайту Табло можна отримувати в нашому телеграм-каналі